Вік не перепона. Найстаріші спортсмени світу про свій шлях до успіху

22 квіт.
2019
Вік не перепона. Найстаріші спортсмени світу про свій шлях до успіху

Як часто ви відмовляєтеся від походу в спортзал через лінь? 

Бракує часу, я і так чудово почуваюся, не то настрій, спорт – це не для мене. Які ще свої ж відмовки пригадуєте? 

Якщо це про вас, обережно: після прочитання цих історій вам може стати соромно. 

The Guardian зібрав історії найстаріших спортсменів. Ці люди доводять, що навіть справді солідний вік – не перепона для руху. 

 

 

7cc798a triatlon

 Фото The Observer

Едвіна Броклсбі, триатлетка, 76 років.

Директорка благодійної організації Silverfit, яка сприяє фізичній активності людей похилого віку.

Найстаріша плавчиня Великої Британії у змаганнях Ironman.

Я не займалася взагалі ніяким спортом, доки мені не виповнилося 50.

Пам’ятаю, як в університеті заради сміху записалася в команду атлетів зі стрібків у довжину.

Після тренування два тижні не могла нормально ходити. На цьому моя кар’єра спортсменки тоді закінчилася.

Якось мій старий друг з Ноттінгемського університету проводив марафон. Я подумала, що було б добре пробігти хоч половину. розказала про це чоловікові, а він каже: "Та ти і трьох миль не пробіжиш".

Хороший стимул, правда ж? Цей виклик мене надихнув і я так пробігла свій перший півмарафон.

Мій чоловік помер коли мені було 52. На той час у мене вже було трохи друзів, які займаються бігом, і вони мене чудово підтримали.

Спорт допомагав мені впоратися з горем. По-перше, вам завжди кращає після того, як в організмі додається ендорфінів. Втім, як на мене, важливіший соціальний аспект – бути з людьми, які тебе підтримують.

Наш біговий клуб був невеликий, але мав одне місце у Лондонському марафоні. Тоді це все і стало для мене серйозним заняттям.

Я переїхала до Лондона і стала членом клубу з бігу серпантинами. Саме тоді я вперше зайнялася тріатлоном.

У мене не було хрестоподібних зв’язок на обох колінах. Дочка наполягала на операції, якщо я хочу і далі гасати. Так я перейшла на велосипеди та плавання – там навантаження виявилися трохи легші для мене.

Коли у 56 я почала плавати, кролем у мене не виходило – руки так не піднімалися. Але плавання – це чудовий вид спорту. Воно змінило моє тіло вже за 9 місяців.

Якщо ви залишатиметеся фізично активними і у зрілому віці, матимете багато "бонусів". Як от менший ризик набути діабет 2 типу. А ще – вбережете себе від падінь.

Сильні кістки та м’язи краще підтримуватимуть вас, і навіть якщо ви спіткнетеся, то зможете швидше зреагувати на це і згрупуватися.

Звісно, я стаю трохи повільніша. Мені досі вдається легко пробігти 5 кілометрів, але тепер я більше ходжу.

52906bf kung

 Фото The Observer


Едді Дігет, 74 роки.

Каскадер, модель і особистий тренер у тренажерному залі 

Я завжди займався спортом: біг, катання на ковзанах, на роликах, фехтування, велоспорт…

Представляв Англію на Іграх Співдружності 1962 у дайвінгу та плаванні. Займаюся силовими тренуваннями близько 45 років і двічі був чемпіоном Британії з бодібілдингу.

Був лікарем у Королівському флоті. Мене визнали Майстром Шаолінь за мою відданість китайським бойовим мистецтвам. Коли монахи прийшли до моєї студії у Оксфорд Брукс і вручили мені звиток, я не стримався і заплакав. Це була така честь!

Знаєте, мені треба подякувати батькові. Він був надзвичайно агресивною людиною. Але й великою людиною теж.

Бувало, він бив нас з мамою. Єдиний спосіб від нього втекти був бігти на вулицю. Там я і відкрив для себе спорт.

Якось, коли мені було 16, я ловив рибу на Тьютинг Бек, коли моя мама прибігла з чорним синцем під оком. Вона сказала: "У Джо дуже поганий настрій. Він шукає тебе, щоб побити".

Раптом з’явився мій батько і почав лупасити мене.

Здається, у мене тоді вже був коричневий пояс з кунг-фу, тож я за кілька секунд вклав його на лопатки. 16 років відкладеного страху і ненависті.

Я поставив йому синець під одним оком, мені про це було шкода. Але після цього ми стали кращими товаришами. І він став іншою людиною. Він почав мене поважати. Батько ніколи більше не піднімав руку ні на мене, ні на мою матір.

Люди з віком починають більше розуміти. Наприклад, вони усвідомлюють цінність навчання. Молодь же шукає швидких рішень – персональних тренерів, які вкажуть їм на рецепт ідеального тіла.

Я консультант-реабілітолог, треную людей, які хворіли на рак, тих, хто пересувається за допомогою інвалідних візків, людей після ампутації. Крім того, я готую спортсменів до Ironmen, ultra-marathon runners та фехтувальників-олімпійців. Розмаїто, правда? І я дуже щасливий від цього.

У свої 74 я ніколи не хворів, навіть не був у лікарні. Але торік завдяки скринінгу, дізнався, що у мене рак кишківника. Мені швидко зробили операцію – усунули цілу секцію цього органа. Завдяки своїй фізичній формі, я дуже швидко відновився і майже не відчував болю.

034d86c sprint

 Фото The Observer

Іда Кілінг, спринтерка, 104 роки

Мені виповнилося 67 років, коли я почала бігати. Я втратила двох своїх синів через наркотики – у 1978 та 1981. Їх зарізали чи застрелили, байдуже. Але це було миттєво і жахливо – як грім серед ясного неба. Це зламало мене, я була цілком пригнічена.

Якось моя дочка Шеріл прийшла до мене і побачила, що я в депресії. Раніше зі мною ніколи такого не траплялося.

Вона покликала мене побігати. Я була така пригнічена, що не мала сил сперечатися. Бігати то бігати.

З того моменту я взяла себе в руки. Біг допомагав мені тримати себе в русі, почуватися сильнішою та вільною. Мені це дуже допомогло. Тому я бігаю і досі.

Я виросла у бідному районі й мала 7 братів та сестер. Ми були дуже бідні. Попри це, у мене є щасливі спогади. Наприклад, як батько водив нас до Центрального парку. Ми бігали, гралися, як і всі діти. Бризкалися водою – поліція відкрила пожежні гідранти, щоб діти бавилися у спеку. Ми грали у школу, барабанили дерев’яними ложками, дивилися на танцюристів, які виступали на вулицях...

Хороші були часи. Вони змінилися коли у нашому районі почали "ходити" наркотики. Вони затягнули моїх синів.

Я відчувала себе наче підвішеною у повітрі, мене стискав відчай. Але чим більше я бігала, тим сильнішою ставала. Я бігала, як божевільна, що, певно, й смерть мене не наздогнала. Ось так я стала легкоатлеткою. Я не бігаю марафони, тільки спринт. Мені хотілося бігти якнайшвидше.

Зараз мені 104, я стала повільнішою. Але я ніколи не сходжу з дистанції: якщо вже почала, то обов’язково закінчу. Я

завжди перемагаю у своїй віковій категорії – у мене просто немає конкурентів. Зазвичай, я намагаюся перегнати саму себе.

Я ходжу в тренажерний зал, їжджу на велосипеді, роблю розтяжки, відтискання, стою на руках, а коли не йду на тренування – займаюся вдома.

Лікар каже, я здорова, як 25-річна. І я не маю наміру спинятися. Вік не перепона, коли ти чогось хочеш. Спробуй, а якщо не вийде, спробуй ще. І ще, і ще…

6e26387 marafon 2

Фото Вікіпедія

Фауджа Сінгх, 108 років.

Найстаріша людина, яка завершила марафон.

Оскільки Індія не видала йому свідоцтва про народження в 1911 році, рекорд вважається неофіційним.

Я народився в Індії у 1911 році. Пам’ятаю просте життя, без стресів та особливих переживань. Моя сім’я вела сільське господарство, ми навчилися жити на стільки, стільки вдавалося заробити чесною працею. Пам’ятали про Бога і були йому вдячні. Ділилися з тими, кому пощастило менше. Таке життя відповідає трьом принципам моєї релігії – сикхізму.

У мене було щасливе дитинство, хоч я і був слабкою дитиною. До 5 років не міг ходити. Я любив спорт, хоч і не міг ним займатися. Тож уявіть мою радість, коли я нарешті став на ноги!

Ніколи не ходив до школи, але завжди працював. Я ніколи не змагався у бігові, аж доки не приїдав до Англії 20 років тому. З тих пір мене опікує один з моїх синів. Я не розмовляю англійською, тож не можу поспілкуватися з місцевими людьми, але посмішка завжди виручає.

Вперше я біг марафон, коли мені було 89. Реакції людей були різні. Хтось підтримував, хтось –сумнівався, що мені це вдасться. Найбільше мене підтримувала моя сім’я, релігійна громада та мій клуб з бігу Harmander.

Навчання було легким: я просто цілком дотримувався вказівок тренера. Мій тренер завжди бігав поруч зі мною і утримував мене від того, щоб занадто викладатися на ранніх етапах. Я також почав звертатися до Бога, й це допомагало мені пройти до фінішу.

Ніколи не бігав для змагання з кимось, просто завершував дистанцію так швидко, як міг. Якщо мій біг когось надихнув не відмовлятися від спорту у зрілому віці, я щиро тому радий.

Востаннє я пробіг 10 км у Гонконзі у 2013 році, коли мені було 101. Нині я не можу бігати, бо маю грижу, але досі пам'ятаю це чудове відчуття свободи, коли біжиш. Тішуся, що я все ще рухливий і самостійний. Досі щодня проходжу близько 8 кілометрів.

Джерело: Українська правда