ОЛЬГА ДОНЦОВА: «Людина має виконувати фізичні вправи не менше 2,5 годин на тиждень»

20 груд.
2018
ОЛЬГА ДОНЦОВА: «Людина має виконувати фізичні вправи не менше 2,5 годин на тиждень»

   Пані Ольго, Центр громадського здоров’я з’явився в Україні тільки два роки тому. Розкажіть коротко про його роботу, адже багато українців не знайомі з його функціями.   

Громадському здоров’ю як явищу в житті суспільства у світовій практиці вже близько 150 років. Тобто йдеться про процеси започатковані всередині 19 ст. у Німеччині Отто фон Бісмарком. Натомість в Україні рівно два роки тому за наказом МОЗ, якому передувала постанова Кабінету Міністрів, була створена структура громадського здоров’я у вигляді Центру громадського здоров’я (ЦГЗ) і національної мережі регіональних центрів громадського здоров’я. На сьогодні такі центри вже діють у шести областях України і до кінця року за постановою Кабміну мали б бути створені у решті регіонів України. В реальності до кінця поточного року буде створено центри ще у дев’яти регіонах, отже разом їх буде вже 15.

Завдання ЦГЗ – координувати контроль небезпечних факторів, що впливають на здоров’я населення України, а також координувати інформаційну та інші державні політики, що сприяють профілактиці захворювань та підвищенню рівня здоров’я українців. Тобто наша мета – уникнення поширення інфекційних та неінфекційних захворювань та сприяння впровадженню здорового способу життя, здорових моделей харчування, доступності здорових продуктів харчування, доступності безпечного навколишнього середовища, сприяння дотриманню санітарних норм під час надання тих чи інших сервісів населенню, таких як харчування, спортивні послуги, послуги з виховання. Тут не йдеться про надання медичних послуг, тому що надання медичних послуг – це «парафія» МОЗ і його окремих структур, крім ЦГЗ.

   Як можна охарактеризувати здорову націю і чи можна назвати українців здоровою нацією?   

Українці абсолютно нормально вписуються в визначення «здорова нація». Ми не з трьома ногами і без хвоста (сміється – ред.). Всесвітня організація охорони здоров’я визначає здоров’я, як комплекс фізичного, психічного та соціального благополуччя людини. Для того, щоб усі три компоненти були виконані недостатньо впливу або умов, які забезпечує держава. Тут потрібні обізнаність і свідомість окремої людини, і сприятливе середовище. Потрібно, щоб маленький колектив, соціальне коло, яке оточує людину, окремі спільноти і ціле суспільство було сприятливим для людини і її здоров’я. Це забезпечить баланс фізичного, ментального та соціального благополуччя.

Якщо за фізичне здоров’я відповідає сама людина, то за коригування здоров’я при будь-яких захворюваннях несе відповідальність як людина, так і держава, що має надати комплекс медичних послуг у достатньому обсязі, щоб людина одужала і знову відчувала себе здоровою.

За ментальне здоров’я, як би нам не хотілось перекласти відповідальність на когось іншого, я як лікар, фізіолог, та фахівець з громадського здоров’я , вважаю, що першочергову відповідальність несе сама людина, за винятком деяких генетичних захворювань, таких як біполярний розлад або інші психічні розлади. Людина відповідальна за власний психологічний баланс та має дбати про нього (в більшості випадків для цього не потрібні психіатри, можливо, декому необхідна консультація психолога).

Натомість, коли йдеться про соціальне благополуччя, теж не можна сказати, що тут відповідальність виключно на державі. Соціальне благополуччя як складова здоров’я людини – це високий рівень життя, впевненість у завтрашньому дні, можливість отримати освіту та гідну роботу, отримати цікавий професійний досвід, можливість стажувань за кордоном та обміну досвідом. Держава повинна дбати про людей з особливими потребами, тих у кого є група інвалідності, і коли ти здорова дієздатна людина, казати про те, що за тебе відповідає держава – це інфантильна позиція. Держава повинна виконувати свої обов’язки по відношенню до громадян і тут є декілька класних успішних кейсів, наприклад такі програми медичних послуг, які вже впроваджені в Україні, як програма реімбурсації, програма «Доступні ліки», які є необхідними і навіть революційними у масштабах України. Однак, це тільки перші кроки, таких кроків має бути сотні для того, щоб соціальна захищеність окремої людини була наявна і доказова.

   Так виглядає, що останні декілька років, українці стали більше турбуватись про своє здоров’я. Багато хто відвідує фітнес-клуби, бере участь у марафонах, старається вживати здорову їжу. Як Ви оцінюєте такі тенденції?   

Усвідомлення відповідальності за власне здоров’я свідчить про певний рівень розвитку людини. У деяких країнах є дуже успішний досвід медичного страхування, коли людина несе частину фінансової відповідальності за медичне страхування разом із іншим страхувальником – державою або роботодавцем. Є чимало прикладів, коли роботодавець надає працівнику в якості соціального пакету абонемент у спортзал чи басейн. Виникає питання: чи буде людина ним користуватись взагалі або користуватись достатньо часто? І зовсім інша справа, якщо людина сама оплатить частину вартості недешевого абонементу. Звісно, що тоді вона буде користуватись, оскільки вона заплатила за цю можливість покращити рівень фізичного здоров’я та профілактувати деякі захворювання. Те саме стосується і медичного страхування. Коли людина несе частину фінансової відповідальності, то вона знає, що у випадку захворювань вона не отримає 100% оплати медичних послуг, це, до речі, німецька модель. При такій системі людині вигідно не хворіти і бути здоровою, тому, незважаючи на наявність медичної страховки, вона про своє здоров’я дбає і має фізичну активність та організує для себе модель здорового харчування.

Ведучи здоровий спосіб життя, ми в основному страхуємось від неінфекційних захворювань, дотримання санітарних норм нам допомагає бути осторонь багатьох інфекційних захворювань, а дотримання правил вакцинації нас взагалі захищає від великих епідемічних небезпек. Тому відповідальність за власне здоров’я є природною нормою соціальної поведінки. З іншого боку, останні 10-15 років ми спостерігаємо тренд здорового способу життя, який нарешті декілька років тому дійшов і до нас, і українці також активні фізично, відвідують спортклуби, басейни, беруть участь в марафонах чи просто бігають. Такий спосіб життя є трендом сучасної людини.

   Чи є якісь рекомендації МОЗу чи ЦГЗ щодо того, якими мають бути фізичні навантаження і як часто потрібно ходити в спортзал чи фітнес-клуб?   

Є рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я, на основі яких Україна розробила власні рекомендації. Нещодавно була перша річниця, як МОЗ були опубліковані рекомендації щодо здорового харчування, що побудовані на настановах Гарвардської медичної школи від 2014 р. У в 2016 р. такі ж рекомендації надала ВООЗ. Йдеться про методику «Тарілка здорового харчування» і 8 грудня 2017 р. МОЗ також надали ці рекомендації українцям. «Тарілка здорового харчування» – інструмент номер один у здоровому способі життя. Інструмент номер два – це рекомендовані фізичні навантаження, які є наступними: людина має виконувати фізичні вправи не менше, ніж дві з половиною години на тиждень або приблизно тридцять хвилин на день. Людина може займатися і більше рекомендованої норми, її ніхто не обмежує.

Які можуть бути види фізичної активності і вправ? Тут не може бути універсальних порад. Якщо людина хоче отримати індивідуальні поради – вона йде до лікаря або фахівця з здорового способу життя – валеолога. Ми можемо рекомендувати лише займатися не менше 30 хв на день, проходити не менше 5 тис. кроків на день, а краще, якщо здорова людина проходитиме пішки не менше 5 км. на день. Людина може поставити на смартфон трекер і щодня відстежувати, скільки вона пройшла. Зробити це дуже просто, я сама цим користуюсь. Фізичні вправи мають бути безпечними і не шкодити здоров’ю конкретної людини. Якщо у людини є проблеми зі спиною – не можна використовувати вправи з інтенсивними рухами чи стрибками, або займатися боротьбою. При підборі фізичних навантажень має працювати здоровий глузд та рекомендації фахівця. Якщо людина є алергіком, то вона не може бігати через квітучий сад чи парк з амброзією.

   В Україні постійно зростає кількість фітнес-клубів. Зараз їх уже понад півтори тисячі. Очевидно, що частина їх відвідувачів потребують рекомендацій від лікаря, бо мають проблеми з серцем чи перенесли якісь операції. Як Ви бачите співпрацю між медиками і представниками фітнес-індустрії у цьому випадку?   

Я повністю погоджуюсь з необхідністю лікаря-консультанта в фітнес-клубі. Ніхто не заважає мати в штаті спортклубу кваліфікованого лікаря. Це може бути реабілітолог, травматолог, який опише всі проблеми спортивного характеру і попередить певні загрози. Однак, це питання штатного розкладу та зацікавленості керівництва клубу у такій послузі, оскільки така послуга насправді недешева. Лікарів на цю роботу мають наймати окремі клуби чи мережі, однак це не має регулюватись державою, в тому числі і МОЗом.

У нас є досвідчені фахівці, що мають дипломи, спеціалізації, і їх може найняти будь-який клуб. Це залежить від того, яку відповідальність керівництво клубу несе перед споживачами його послуг і чи бачить розвиток свого підприємства, як соціально відповідального бізнесу. Не проблема, що такого фахівця немає у цьому клубі, однак можливо там і технічного огляду обладнання не проводять. Кожна людина сама відповідає за своє здоров’я, і тому перед тим, як йти за послугою у спортклуб, споживач має провести певну селекцію тих підприємств, пересвідчитись, які надаються по слуги, і перевірити сертифікацію обладнання, кваліфікацію найнятих фахівців, подивитись, наскільки професійними є тренери та інструктори, тобто з більшою відповідальністю підійти до вибору клубу. Регулювання в комерційному секторі може бути тільки на рівні реєстрації підприємства та відповідності наявних фахівців у штаті.

   В Україні є чимало програм державних чи за підтримки міжнародних фондів для протидії поширенню багатьох хворіб, наприклад таких як туберкульоз чи ВІЛ/СНІД, ведуться цілі кампанії для інформування населення. Скажіть а чи є певні інформаційні кампанії для пропагування здорового способу життя, користі рухової активності?   

Влітку цього року був затверджений «Національний план заходів щодо профілактики неінфекційних захворювань». Постановою Кабміну була прийнята стратегія на декілька років, які ми маємо для того, щоб впровадити всі заплановані заходи. Ці проекти передбачають як заходи щодо профілактики, так і заходи щодо формування навичок здорового способу життя в населення. З боку держави у 2018 р. ми, на жаль, не мали ресурсного фінансування цих проектів. Крім того, до кінця 2018 р. «Національний план» проходить етап деталізації проектних компонентів та визначення індикаторів ефективності. Тобто зараз ми знаходимось на організаційному етапі, однак з 2019 по 2022 рр. ці проекти будуть реалізовуватись і на кінець року той чи інший проект буде або в стадії виконання або в стадії закінчення. Отже, починаючи з 2019 р., для таких проектів передбачене державне фінансування в тому числі.

Я відповідаю за інформаційні проекти, тобто наша діяльність є виконавчою, буде зосереджена навколо інформування, навчання та впровадження певних поведінкових патернів. Ми не будуємо окремих потужностей, ми не наймаємо на роботу тренерів з фізичних вправ або шеф-кухарів з здорового харчування. Наша програма, як команди фахівців – це програма поширення інформаційної політики щодо компонентів здорового способу життя.

   Ви можете працювати не лише з населенням, але також з представниками місцевого самоврядування. В Україні відбувається процес децентралізації, а отже на місцях залишається більше коштів, ніж раніше. Як спонукати місцеву владу вкладати ці кошти у розбудову спортивної інфраструктури регіонів чи надавати певні податкові преференції представникам фітнес-індустрії?   

Якщо національний ЦГЗ – це структура МОЗ і є його складовою, то центри громадського здоров’я у регіонах створюються рішеннями обласних рад і фінансування їхніх програм громадського здоров’я, наповнення їх та забезпечення фаховими кадрами, комунікація зі стейкхолдерами забезпечується із місцевих бюджетів і бюджетів об’єднаних територіальних громад. Тому саме місцева влада буде фінансувати велику стратегічну програму розвитку в своєму регіоні, роботу центрів громадського здоров’я і всіх проектів, які передбачають центри громадського здоров’я в областях. Місцева влада фінансує кожен окремий проект. Це може бути комунікація і міжсекторальна взаємодія між освітою, представниками Мінмолодьспорту і департаментами на рівні обласних адміністрацій, департаментами аграрної політики і продовольства, які також впливають на роботу виробників харчових продуктів, а отже і на те, які продукти харчування доходять до громадян, як кінцевих споживачів. Свідомість такої потреби у місцевої влади є, однак я не маю інформації щодо того, чи є розуміння, як налагодити такі процеси. У нас сьогодні вже є регіональні ЦГЗ, однак це ще не повна національна мережа, яка остаточно сформується лише у наступному році.

   Згідно з дослідженнями FitnessConnectUA, в Україні фітнес-клуби є переважно у великих містах, і їх майже немає у маленьких містечках. Як влада на місцях може сприяти поширенню здорового способу життя і створювати додаткові можливості для фізичної активності громадян: створення спортивної інфраструктури, надання податкових преференцій представникам фітнес-індустрії?   

Мені дуже подобається, що у теплих європейських країнах є дуже добре обладнані спортивні майданчики для дорослих в будь-яких за розміром населених пунктах. Це одразу кидається в очі, тому що в нас таке зустрінеш не часто. Очевидно, в Україні інший клімат і тут через погодні умови неможливо займатися на вулиці цілий рік, але частину року це можливо. Наприклад, у Києві, на Русанівці (де я живу та маю нагоду використати ці спортивні можливості), є кілька спортивних майданчиків, які обладнали або мер Києва Віталій Кличко, або місцеві депутати, але я не бачила такого поширеного явища в українських регіонах. Навіть, якщо це і є в регіонах, це не є широко розповсюджено, тобто, на жаль, це не є сьогодні обов’язковим елементом інфраструктури району чи мікрорайону. Дуже шкода, адже з квітня по жовтень українці могли б робити вправи на таких майданчиках на вулиці.

Крім того, потрібна співпраця із школами, оскільки всі навички здорового способу життя формуються у дитинстві. Добре, що сьогодні є молодь, яка є соціально та професійно активною, дотримується правил здорового способу життя, має активне спортивне навантаження. Однак, все потрібно починати з дитинства, і у розвинутих країнах в будь-якій школі чи мікрорайоні у дворах є безліч спортивних майданчиків для групових видів спорту, яких як футбол чи волейбол. Це дає дітям можливість розвиватись фізично. При цьому, у такому холодному кліматі, як наш, ми маємо забезпечити таку можливість і у холодні пори року, тобто має бути достатня кількість спортзалів. Діти грають в смартфонах, або спілкуються в соціальних мережах, а необхідних для їхнього розвитку фізичних вправ, зокрема у групах, бракує. Для цього має бути не лише спортивна інфраструктура, але й відповідне середовище. Наявності самого спортзалу недостатньо, потрібні тренери, вихователі, адже під час колективних ігор потрібно дотримуватись правил безпеки аби уникнути травматизму. Чому іспанці чемпіони Європи з футболу? Тому що в кожному містечку країни є безліч футбольних майданчиків, де з п’ятишести років малі «ганяють м’яча». Так народжуються чемпіони і команди чемпіонів, без цього не буде сильного спорту. У спорт потрапляють 1% від тих, хто займається фізичними вправами, але всі 100%, хто займаються фізичними вправами на спортивних майданчиках, дотримуються здорового способу життя і отримують достатні фізичні навантаження. Без фізичних навантажень ми ризикуємо мати надмірну вагу серед дітей, що вже є, ми будемо мати хронічні захворювання системи травлення, системи дихання, проблеми з опорно-руховим апаратом. Сьогодні діти закінчують середню школу з часткою в 70% тих, хто має хронічні неінфекційні захворювання, у той час як на вході у школу в сім років таких дітей тільки 13%.

   Відомо, що середня тривалість життя українців нижча, ніж у розвинутих країнах світу. Наскільки вона залежить від фізичної активності та здорового способу життя?   

Ці речі абсолютно пов’язані. На тривалість життя впливають три фактори: дотримання принципів здорового способу життя, соціальна захищеність в конкретній країні та природні біологічні сприятливі умови. В японців інша генетика, ніж в європейців, тому середня тривалість життя у жінок у Японії становить 88 років, а в ЄС таке є тільки в Італії. У Японії дуже хороша система харчування, немає в раціоні червоного м’яса, як постійного продукту, в них немає зловживання алкоголем, у них є компенсація вітаміну D за рахунок морепродуктів та риби в раціоні. Такі речі не виховують за одне покоління чи п’ять років реформ, це робиться десятиліттями і століттями. Що можемо і хочемо порадити для того, аби якомога довше зберігати, не просто життя, а гідний рівень якості життя і рівень здоров’я? Тривале життя в радість, коли є якість життя. Для цього потрібно мати нормальний рівень здоров’я, фізичної активності та дієспроможності. Для цього потрібно займатися собою і в молодому, і в середньому, і в похилому віці. Потрібна фізична активність за рекомендованими ВООЗ нормами, які до речі є такими самими для людей різного віку – не менш, ніж дві з половиною години фізичних вправ на тиждень. Дуже добре, якщо людина похилого віку дотримується цього правила. При цьому, я хочу підкреслити, що йдеться саме про фізичну активність (вправи), а не про фізичну працю.

ОЛЬГА ДОНЦОВА: керівник відділу промоції здорового харчування та фізичної активності ДУ «Центр громадського здоров’я МОЗ України»